top of page

Глава 1 "Стара мольфарка..."
фрагмент для ознайомлення 

«Жодне заклинання не про Любов…
Адже Любов є найвищим Дивом…
Всякі інші закляття поступаються їй…»

Генріх Гейне

«Бабцю… Ааа… А хто така мольфарка…? Та й…, що таке мольфарити…?», - спитала у маленької сухенької бабусі правнука, розгойдуючись на дерев’яній гойдалці…, потемнілій від вітру та років…
Оринці було незабаром п’ятнадцять…, та іноді здавалося, що її цікавили лише хмари, квіти та метелики, які літають на просторих полях Закарпаття…, а ще…, її старий мамчин Айфон…
Рік у рік Орина приїжджала на літні канікули до своєї старенької прабабки в старе селище, яке наче вросло в долину біля гірського хребта Величних Карпат…
Колись ця стара баба Ганна, майже з самих пелюшок виховала Оринину матір…, та й зараз, залишаючи малу під її опікою, Оринині батьки цілком довіряли цій сухенької зморшкуватій прабабці…, яка ще була спритна не по роках...
Стара Ганна дуже вправно керувала своїм господарством..., хоча й турбот був повен рот…, пасіка…, кури…, коза…, город…, та й ще старий собака Сірко, юркий та рудий немов лисиця…
Трохи замислившись…, стара усміхнулась... Як пояснити дівчинці що означає знахар…? Та й що означає керувати силами природи…? Як одним жестом, чи словом донести давні знання роду…, та й культури загалом…?
Мольфарство передається із роду в рід…, але ж істиною мольфаркою стають проживши роки…, через біль та горе утрат…, познавши щастя у розумінні життя…
Присівши на стару лавку, бабця Ганна, згадала як її повчала мати…, як навчала керувати хмарами…, вітром…, як вчила змовам, прикметам…, як розповідала про трави цілющі, та коріння приворотні...
Стара Ганна обійняла онучку...
«Їй…, Ориночко…, і допитливий же розум в тебе…, ось так і я колись…, все хотіла знати…»
Зітхнувши, стара мольфарка почала розповідати і про могутність природи та силу вітру…, і про міць блискавок та гроз…, і про траву-мураву…, та що є Добро, а що є Зло...
Оринка слухала ніби заворожена…, наче якась чарівна казка виявилась на яву…
Сонце сідало…, повіяв сильний вітер... Мольфарка притиснувши Оринку, тихо прошепотіла…, немов розмовляючи з самим вітром…
«Вітер-вітерець…
Силу могутню маєш…
Хмари розганяєш…
Морями керуєш…
Пісками та каміння царюєш…
Дозволь нам з онукою в тиші посидіти…
Дозволь насолодитися сонячним світлом…»

Вітерець нібито почувши стару мольфарку…, трохи заспокоївся…, та обдавши теплим потоком стару та малу, зовсім стих…
«Бабусю…, ти моя чарівниця…, а мене навчиш…?», - притиснувшись до своєї худенької старої, з благання дивлячись у її ясні палкі очі, прошепотіла мала…
«Та може і таке…, може Оринка і є та, хто здолає мудрість нашого мольфарського роду…», - подумала про себе мольфарка, та ствердно хитнувши головою, дзвінко розсміялася, дивлячись на захоплену онуку…
«Ходімо Орино…, оно…, вже і вечеряти пора… Та і вставати нам з тобою на зорі…, трави збирати…, доки роса не зійшла… Трави цілющі, трави приворотні, трави відворот-приворот…», - встаючи з лави, сміючись пробуркотіла стара, та перебираючи маленькими кроками, втомлено попленталася до хати… «Бабцю…, а як це приворотні трави…? Які це…?»
«Їй…, Орино, все розповім…, всьому навчу…, літний час довгий… А приворотні трави особливі…, та й попит на них найбільший…»
«Ех…, швидше б настало завтра…», - мрійливо поцвірінькала Орина, та випередивши стару, пішла вузькою стежкою, що вела до бабиної хати, пританцьовуючи під якусь модну пісеньку, яка лилася з її Айфона…
«Молодість завжди бажає швидкоплинності часу та подій… Шкода, що тільки-но старість знає ціну миттям…», - з любов’ю дивлячись у слід онуки, тихо-тихо прошепотіла стара…
Вранці, вставши на зорі, прихопивши з собою козу Даринку, стара мольфарка та онука пішли у ліс біля підніжжя гори збирати трави…
Сонце тільки-но зійшло, і роса, яка ще не встигнувши випаруватися під його променями, світилася розсипом діамантів майже на кожній травинці, немов хтось невидимою рукою розсипав дорогоцінне каміння на шовковисту поверхню трави…
«Ось дивись…, Орино…, ці квіточки лікують серце і серцеві рани…, а ось ці коріння допомагають у любовній магії…, а ці листочки наводять тугу…, а цей трилисник наводить псування шкірі, покриваючи її виразками…»
«Їй…, бабцю.., так квітами та корінцями можна вилікувати або вбити людину…?» - здивовано запитала мала...
«Можна…, Орино…, можна…, а ще можна навести красу або звести з розуму…, дурман травою, наприклад…», - посміхаючись відповіла стара…
Її серце раділо, що у правнучки допитливий розум і що можна спокійно піти на інший бік життя…, все ж таки роки беруть своє…
Втомилася стара мольфарка…, втомилася від невичерпного потоку людей, з проханнями та благаннями про допомогу…, від болю людського…, від запитань та прохань про щастя людське…
Адже до мольфарів з щастя не приїжджають…, а все з болем…, тугою…, та образою…
Оринка та стара Ганна вийшли на лісову галявину, біля невеликого озерця… Лісові квіти переплітаючись, наче у витканому карпатськими майстрами килимі…, різнобарвними пелюстками кружляли в легкому серпанку ранкового туману…
Прив’язав козу Даринку біля козячої верби, стара присіла на пеньок, потираючи коліна від втоми…
Оринка, вийшовши на квітучу полянку, підібравши поділ короткої сукні, пурхала немов метелик по лугу, збираючи польові квіти та виплітаючи з них вінок... Одягнувши на свою русяву голівку строкатий вінок, наспівуючи якусь мелодію, Орина закружляла, немов Мавка по галявці…
«Бабусю…, диви…, яка я красуня…», - немов проспівала вона, крутячись перед старою, розмахуючи руками, наче в якомусь чарівному танці…, - «Ну що, схожа я на лісову Мавку з твоєї казки…?»
«Мавка… Точнісінько…, Мавка…», - сміялася стара…
«Оринко…, а ти знаєш, що всі чародійні та цілющі трави вирощують саме Мавки та Русалки лісові…? Та…, що тільки вони знають всіх їх цілющі та чаклунські властивості…?»
«Як так…? Розкажи мені все-все…», - захоплено промовила онука, допитливо дивлячись у ясні очі старої…
«Ну…, слухай та запам’ятай…»
Орина присіла на м’яку траву біля старої, та відкривши рота почала слухати довгу казку старої мольфари…

​

кінець фрагменту для ознайомлення

© 2026 Айрана Кхан

  • Facebook
  • TikTok
  • Youtube
  • Instagram
bottom of page