top of page

Глава 14 "Вечеря..."
фрагмент для ознайомлення 

Рада та Орина сиділи в альтанці, чекаючи стару Ганну з дядьком Петром… Орина, не випускаючи з рук маленького циганка, розмовляючи немов наспівуючи, заколисуючи дитину, злегка погойдувалася з боку в бік... Дівчата, сміючись говорили про все відразу, розкриваючи одна одній свої потаємні таємниці…
Сонце хилилось надвечір…, з гір повіяв прохолодний вітерець, обдуваючи дівок немов обволікаючи вечірньою прохолодою… Мала зіщулилась пересмикнувши плечима…
«Ух…, який холодний вітерець з гір повіяв… Щось бабці довго немає… Куди це вони удвох рвонули…», - наче сама собі тихо прорекла мала…, - «Та й вечеряти вже пора… Пішли до хати…, що тут сидіти…, малого в колисці заколисуємо…», - Орина кивком вказала на ганок…
Циганка нічого не кажучи, піднявшись з лавки, акуратно взявши на руки свого первістка, милуючись його рожевими щічками, повільно, притримуючи однією рукою поділ довгої спідниці, другою притискаючи до грудей конвертик з малюком поплескала по шовковій прохолодній траві...
Мала підвелася слідом за Радою, та обігнавши її, швидкими кроками пробігла сходами ганку, відчинивши двері, наче запрошуючи циганку до хати… Дівчата, вклавши циганча в люльку, трохи похитавши його, переконавшись, що він міцно спить, змовно глянувши одна на одну, тихо по дівчачому захихотіли…
«Ох і умора наш Янчик…», - сміючись шепотіла мала…, - «Наче й спить…, а пики криве такі…, немов хоче щось розповісти…», - вона змовно глянула на циганку…, - «Так він і справді що багато знає…, у ньому ж ще пам’ять минулого Життя…
Мені бабця розповідала, що народжені діти пам’ятають своє попереднє втілення…, але ж…, десь до двох років поступово забувають, приймаючи вже цей Світ… Дивно наш Світ улаштований…, правда…?», - Орина задумливо подивилася на Раду…, - «Адже й справді…, ми дорослішаючи теж забуваємо події…, пам’ятаючи тільки ті котрі вважаємо значущими… Та пам’ять тих подій може пройти через все наше життя…», - мала покачала головою…
Рада посміхнулася, обійнявши Орину за плечі…, - «Часто буває так…», - дивлячись Орині в очі промовила вона…, - «Що ми плекаємо ті події…, не важливо погані вони або хороші…, проносячи їх через все своє Життя…, та думаючи, що вони для нас є значущі…, але потім виявляється що вони порожні…, що просто це плід наших дитячих фантазій…»
Орина серйозно подивилася на циганку…
«Які ж ми всі бовдури…, ми ж ці події проносимо в собі через все Життя…, псуючи, нікому не потрібною тією глупою пам’яттю… Що толку пам’ятати все, що було… Ну ось…, наприклад…, причаїлась в людині образа, що йому батьки колись не купили щось…, або не пустили кудись…, або друг…, чи то подруга…, щось не таке сказала…
Що дасть пам’ять цього у майбутньому…? Це якби пам’ятати те…, що було у минулому житті… Адже знання та досвід минулого все одно залишаються в нас…», - мала запнулася…, та трохи постоявши, тихо промовила…, - «А це літо і справді якесь дивне… Розуміння наче нізвідкіля приходить…»
У вікно дунув вітерець, грюкнувши стулкою віконної рами, надувши розшиті півнями фіранки… Орина озирнувшись визирнула в віконце… Сонце висвітило небо яскраво червоною загравою, неохоче закочувалося за гори… Десь на лузі заспівали перепілки, закликаючи до сну… Сови, що прокинулися від вечірньої прохолоди, наче ті привиди пурхали в сутінковому небі в пошуках видобутку… Побачивши Орину у вікні старий Сірко ліниво потягнувся прогнувши спину…, та радісно замахавши хвостом…, позіхнувши тихо гавкнув у надії на смачний шматочок зі столу…
Мала дивлячись на рудого собаку, ніжно посміхнулася…, - «Що…, Сірко…? День проспав у затишку, та в нічний дозор зібрався…, чортів відганяти від бабиної хати…?», - хихикнула вона, кинувши через вікно шматочок пиріжка…, - «А бабця наша кудись завіялася на ніч глядячи…»
Орина лукаво подивилася на Раду, яка розгублено стояла біля печі, та підморгнула…, - «Що…? За роботу…? Вечерю приготуємо…, на стіл накриємо…, поки бабця прийде… Рада…, а чого це ти зажурилася…? За домом скучила…?» «Ні…, Орино…, день сьогодні якийсь ніби нескінченний…, стільки всього сталося…, інколи такого і за все життя не пережити…»
«Через кілька днів в мене День Народження…, може ти залишишся з нами…? Не будеш нікуди їхати…», - мала серйозно подивилася на циганку…, «Ай…, п’ятнадцять…», - вона махнула рукою…, - «Така собі дата… Ще й не доросла... , але вже й не маленьке дівчисько… А втім, почуваюся так наче в одну мить почала все розуміти та начебто й знати…, що та стара…»
Рада обійняла Орину за плечі…, - «П’ятнадцять років…, як і мені…», - задумливо промовила вона… Орина посміхнулася їй у відповідь…
«Але ж ні…, Орина…, я не залишусь…», - Рада похитала головою…, - «Мені їхати треба…, на мене рідні чекають…, свято в нашому роду… Народження первістка це особливий статус для чоловіків…», - циганка наче винувато опустила очі…, - «З народження первородного сина…, батько піднімається на більш високий рівень…, і вже вважається не чяво — парубком…, а дада — главою сімейства…, та набуває незалежну владу…
Але ж це не тільки свято для чоловіка…, дружина теж в цей день відзначає зміну статусу…, бо після того як вона народить первородного сина…, вона набуває великої влади та виходить з-під опіки батьків свого чоловіка…», - Рада замовкнувши, сумно подивилась на Орину…, - «П’ятнадцять…», - простягнула вона…, - «А це і насправді якась така дата…, яка змінює Життя…, або ставлення до нього…»
«Ти вважаєш що це трапляється з усіма дівчатами…?», - Орина замислилась над своїми ж словами…, та не чекаючи відповіді, продовжила…, - «Напевно так і є… Ось тільки у кожної своє дорослішання…, та своє прийняття і бачення Життя…, адже кожна з нас живе так як розуміє та приймає це Життя…, але ж багато хто проходить через біль так нічого і не зрозумівши…»
Дівчата переглянулись… Рада не витримавши серйозного погляду Орини усміхнулася куточками очей... Орина подивившись у лукаво сяючі очі циганки пирснула зі сміху…, та обійнявши її за талію закружляла по кімнаті, наче вальсуючи… 
Мала кружляючи розмахувала руками, немов у палаці на балу…, молода циганка прихопивши поділ довгої спідниці, розмахувала нею, при кожному витку танцю… Кружляючи навколо стола, дівчата наспівували нескладний мотивчик вальсу… Покружлявши, регочучи завалилися у крісла під віконцем…
«П’ятнадцять років…, це тільки початок наших дорослих Життів…, а ми балакаємо не про спіднички та туфельки…, а про сенс буття… А-ха-ха…, що з нами буде далі…, станемо нудними тітками-заучками…», - хихотіла мала…
«Чудна ти дівчисько… Я коли йшла до мольфаркиної хати…, думала…, що тут так все наче пихате та зле…, а тут сміх…, та тиша…, та й у самому цьому вашому сміху тиша наче всередині…, така тепла…, немов у Бога за пазухою…»
«І де це баба Ганна загуляла…», - ніби не слухаючи Раду схаменулася мала, вставши з крісла та виглянувши у вікно…, в обличчя повіяв вітерець, освіжаючи вечірньою прохолодою… Орина діловито обвела поглядом двір...
Рудий лис Сірко, дожувавши пиріжок, притих біля буди, наглядаючи за Ориною у вікні… Білосніжка Даринка заснувши затихла біля дверей хліва… Кури наче по команді самі вмостилися на сідала в курнику… Двір затягувала сіра серпанка сутінків… Небо висвітлила вечірня зірка…

 

кінець фрагменту для ознайомлення

© 2026 Айрана Кхан

  • Facebook
  • TikTok
  • Youtube
  • Instagram
bottom of page